Бульвар ім. Тараса Шевченка
Прогуляємось тепер однією з найкрасивіших вулиць Києва – бульваром Тараса Шевченка. Виник він у 3040-х роках ХІХ століття як Бульварна вулиця, перейменована пізніше спочатку на Шосейний бульвар, потім в Університетський, а в 1869 р. - в Бібіковський, на прізвище київського генералгубернатора 183752 гг. Д. Г. Бібікова. Він був вірним слугою імператора, ревним виконавцем політики Миколи I – русифікатором Південно-Західного краю. Т. Г. Шевченко назвав цього сатрапа «Капрал Гаврилович Безрукий» (Дмитро Гаврилович втратив руку у Бородінській битві).
Нинішню назву бульвар має з 1919 року. Він починається від Бессарабської площі та закінчується на площі Перемоги. У дореволюційному Києві Бібіківський бульвар поєднував два ринки – Бессарабський та базар на Галицькій площі (нині площу Перемоги), який кияни називали Євбазом або єврейським базаром.
Колись тут була пустка на межах міста. Обживала його єврейська біднота, якою київська влада дозволила селитися у цій місцевості. Разом з поселенням виникло безліч дрібних магазинчиків, майстерень, де працювали шевці та кравці, годинникарі та точильники. Тут можна було замовити ключ замість загубленого і полагодити примус. Були тут і книжкові лавки, в яких жваво торгували копійчаними детективами із серії пригод «знаменитих детективів». Селяни привозили сюди свій товар, тут продавали поношені та крадені речі. Був на Євбазі ще «ненажерливий ряд». Тут торгували допізна та готували варево прямо на місці. Їжа була на будь-яку ціну, а про смак і якість ніхто й не питав. У базарній товщі було привілля для кишенькових злодіїв, наперсточників і шулерів. Євбаз розтягнувся від вокзалу до місця, де сьогодні стоїть Повітрофлотський шляхопровід. Тут мінялося та продавалося все! Євбаз проіснував до початку 50-х років минулого століття.
Зелена алея
Особливу красу вулиці надає тополина алея, посаджена посередині. Це вже четверте покоління пірамідальних тополь, що прикрашають бульвар. Але спочатку тут було висаджено липи. В 1842 на бульварі почали висаджувати привезені з Балкан саджанці каштанів, але вони погано приживалися. Зів'ялі деревця викопали. Частину з них підібрали працівники ботанічного саду, частину саджанців забрали у свої садиби кияни. Завдяки дбайливим рукам каштани у Києві вижили і незабаром стали дуже улюблені городянами.
На превеликий жаль, сьогодні київські каштани, які стали символом міста, тяжко хворі. Листя дерев покриває плями, воно сохне і скручується ще до настання осені. Як кажуть фахівці, це результат величезної кількості автомобільних вихлопів, що забруднюють повітря, і засолення грунту.
Спочатку алея нічим не відокремлювалася від проїжджої частини. Але потім її впорядкували, посадили квіти, встановили лавки і відокремили від дороги спочатку дерев'яною, а потім плетеною дротяною огорожею. Такі паркани з однаковим малюнком плетіння знайшли у Києві широке поширення. Ними були відгороджені стрімкі схили у парках на Дніпрових схилах, на Володимирській гірці, а також сквери та садки, у тому числі Золотоворітський та Поліцейський (на нинішній вулиці Федорова), сквер навколо фонтану на Європейській площі. У паркані, що захищає ботанічний сад, між цегляними стовпами й досі стоять ці ґрати.
Після Великої Вітчизняної війни з ініціативи голови київського міськвиконкому О. Давидова старий паркан замінили знайомою нам чавунною огорожею, яка дуже прикрасила бульвар. Кияни – і молоді, і літні – любили посидіти на лавках, розставлених уздовж бульвару у тіні тополь. Сьогодні шум нескінченного потоку машин та «машинні аромати» проганяють відпочиваючих подалі від бульвару. У пресі та серед деяких київських проектувальників лунають голоси про необхідність знесення бульвару та розширення за його рахунок проїжджої частини. Буде шкода, якщо ця прикраса Києва назавжди зникне з міста під колесами автомобілів.
Зносити чи ні?
На початку бульвару в 1946 році було встановлено пам'ятник В. Ульянову Леніну роботи скульптора С. Меркурова та архітекторів А. Власова та В. Єлізарова. Фігура з полірованого червоного граніту заввишки 3,45 м встановлена на циліндричному постаменті з полірованого чорного лабрадориту на квадратному гранітному стилобаті. Загальна висота пам'ятника – близько 10,5 метра.
На постаменті вміщено дві ленінські цитати, одна з яких стверджує, що без спільних дій російських та українських пролетарів вільна Україна неможлива. 1991 року, проголосувавши на всенародному референдумі більш ніж 90% за незалежність, український народ сьогодні довів неспроможність такого твердження. Деякі політичні кола, особливо завзято налаштовані проти всього, що стосується комуністичного минулого країни, виступають за знесення пам'ятника. Але він залишається на місці зокрема й тому, що має певну мистецьку цінність. Пам'ятник органічно вписаний у навколишнє середовище і не справляє враження зайвої помпезності, яка властива численним гранітним, бронзовим та бетонним «іллічам», встановленим у минулому у багатьох парках та скверах міст та сіл.
Говорять, що М. Хрущову, який у ті роки був секретарем ЦК КПУ, подобалася скульптура. Під час кампанії з викриття культу особистості гіпсову скульптуру Сталіна, яка стояла у залі засідань Верховної Ради, в ніші за спиною президії, було демонтовано. Замість неї з ініціативи М. Хрущова було встановлено точну копію скульптури Меркурова. Хоча, можливо, це одна з численних легенд, що існують у Києві. Скульптура простояла там до 1991 року і була знята за рішенням депутатів, коли Україна стала незалежною державою та комуністична ідеологія перестала бути державною.
Архітектура бульвару
Будинок №1 на бульварі Т. Шевченка був збудований за проектом архітектора В. Ніколаєва у 1886 році, про що свідчить зазначена на ньому дата. Першим господарем будівлі був цегельний фабрикант Я. Бернер, ініціали якого – «ЯБ» – і сьогодні можна розглянути на фасаді.
У будівлі на розі Хрещатика та бульвару Т. Шевченка знаходився магазин «Каштан». У 60-70-ті роки це був головний магазин мережі магазинів, які торгували ювелірними виробами, дорогоцінними металами та іншими цінностями за валюту та бони, якими платили нашим співвітчизникам, які працювали за кордоном. Пізніше, коли валюта стала досить доступною, магазин втратив колишній ореол недосяжності та став звичайним ювелірним магазином. Сьогодні у цьому приміщенні розмістився один із численних банків із іноземною назвою.
Кутовий будинок ліворуч бульвару Шевченка побудований у 60-х роках минулого століття. У першому поверсі цього будинку багато років поспіль знаходився магазин «Алмаз», в якому продавався алмазний та твердосплавний інструмент. Інструмент цей розроблявся і виготовлявся єдиним у Радянському Союзі інститутом надтвердих матеріалів (його ще називали інститутом Бакуля, на прізвище директора академіка). Сам інститут, що вперше виготовив штучні алмази, знаходився по вулиці Вишгородській на Куренівці. Наразі у приміщенні колишнього «Алмазу» розташований магазин ювелірних виробів.
На протилежному боці в будинку № 4 знаходиться готель «Санкт-Петербург», колишній готель «Ленінград», який змінив назву разом зі своїм тезким містом.
Піднімаючись нагору бульваром, ліворуч ми бачимо реконструйований і надбудований у 1999-2001 роках. комплекс будівель готелю «Прем'єр палас» (будинки №№ 3¬7), першої в Києві п'ятизіркового готелю. Архітектори М. Дьомін, С. Бабушкін, В. Рубштейн, В. Смирнов, інженер Л. Козачинський зуміли надати будівлі сучасного вигляду, зберігши його художню цінність. Особливо ефектно виглядає фасад у вечірньому освітленні. Ранній готель мав назву «Україна». Пізніше, після 1991 року, «Україною» був названий готель на вулиці Інститутській, який мав насамперед назву «Москва». Це був перший готель, збудований у післявоєнному Києві.
У будинку № 3, фасад якого виконано в стилі ренесанс (арх. А. Вишневський, А. Краус, С. Рікачов, 1897), спочатку розміщувався готель «Марсель».
Будинок № 5 (1909¬1910 рр.) належав відомому київському підряднику та домовласнику Л. Гінзбургу. Фасад будинку був оформлений у стилі модерну, його прикрашали жіночі барельєфи, інші ліпні прикраси, властиві цьому стилю.
Будинок № 7 на розі Пушкінської вулиці споруджувався в 1911 12 р.р. як готель "Паласт" (арх. А. Мікус, Ф. Троуп'янський). Фасад будівлі було оформлено у стилі раціонального модерну, розчленовано еркерами. Кут будівлі вінчала вежа, яка згодом була втрачена. Після нещодавньої реконструкції вежа знову акцентує кут будівлі.
1919 року будинок заселили різні радянські установи, які займалися питаннями культури, театру, охорони старовини, з якими співпрацювали багато відомих діячів. Тут бували: історик В. Модзалевський, мистецтвознавці Ф. Ернст, Г. Лукомський, літератори І. Еренбург, М. Кольцов, співак Л. Собінов, режисер К. Марджанішвілі, художник А. Петрицький та багато інших. ін.
У повоєнні роки готель «Україна» був, мабуть, найпрестижнішим у Києві. Тут зупинялися відомі митці – О. Вертинський, В. Висоцький, В. Марецька, Л. Орлова, М. Крючков, О. Демяненко та багато інших.
На протилежному боці на розі вулиці Пушкінської нещодавно закінчилося будівництво висотної офісної будівлі, яка вдало вписана до старого двоповерхового будинку. У ньому розміщувався раніше один із академічних інститутів. Нові стіни поставлені з відступом від червоної лінії забудови так, що дві фасадні стіни старої будівлі, що збереглися, не змінюють для пішохода знайомого вигляду вулиці, а його багато декорований фасад прикрашає нову будівлю.
Останні роки київські архітектори все частіше використовують такий прийом, що дозволяє зберегти хоча б фасади старих будинків – роботи архітекторів колишніх поколінь.
У будинку № 12 з 1919 р. приміщення займали різноманітні навчальні та адміністративні установи. З 1949 року в красивій двоповерховій будівлі у стилі ренесансу знаходиться літературно-художній музей Т. Г. Шевченка. Перебудований 1870 р. з кількох будинків, що стояли на цьому місці, особняк належав міському голові П. Демидову. Він був нащадком відомих уральських промисловців і мав титул італійського князя Сан-Донато. Тому кияни називали будівлю «будинок Сан-Донато». Згодом, з 1875 р., особняк перейшов у володіння відомого цукропромисловця М. Терещенка. У декорі на фасаді з боку бульвару ми можемо побачити фамільний герб родини Терещенків із зображенням цукрових буряків – символу комерційної могутності цієї родини. Нікола Терещенко (1819¬1903) увійшов до історії Києва як один із найбільших благодійників, які не шкодували величезних сум на добрі справи. Ще за життя, з нагоди 80-річчя, на знак поваги до заслуг перед містом, вулицю, на яку бічним фасадом виходить його будинок, назвали Терещенківською. У радянські часи назви вулиці змінювалися, але наразі відновлено її історичне ім'я.
Улюблений парк
Зліва від бульвару знаходиться один із найстаріших та затишних київських парків – парк ім. Тараса Шевченка. А навпроти нього, праворуч, у будинку № 14 – гуманітарний (або, як його ще називають, «жовтий») корпус Київського Національного університету імені Т. Г. Шевченка, збудований архітектором А. Беретті у 1850-52 рр.
Спочатку тут розташовувався Кадетський корпус. Після того, як він переїхав до спеціально збудованої нової будівлі на теперішньому Повітрофлотському проспекті (зараз у ньому розташоване Міністерство оборони України), починаючи з 1857 року, тут знаходилася Перша київська гімназія. З моменту створення в 1809 вона розміщувалася на Подолі, а з 1811 - в Кловському палаці. Будівля гімназії, побудована у стилі пізнього класицизму, дуже гармонійна та урочиста. Тут навчалися О. Луначарський, письменники М. Булгаков, К. Паустовський, академіки Є. Тарле, А. Богомолець, художники В. Левандовський та В. Меллер, майбутній винахідник гелікоптерів, авіаконструктор І. Сікорський, мистецтвознавець С. Гіляров, співак, поет і актор А. Вертинський та багато інших, які згодом стали видатними діячами культури, науки та мистецтва. Фасад будівлі прикрашають меморіальні дошки багатьом викладачам та випускникам гімназії. Деякі епізоди громадянської війни, що відбувалися в стінах цієї будівлі, описані в романі «Біла гвардія» та п'єсі «Дні Турбіних» М. Булгакова. К. Паустовський у своїй «Повісті про життя» докладно описав своїх однокласників та викладачів. У двоповерховому будинку №16 у 5060 роки знаходилася школа-інтернат для обдарованих дітей, які втратили батьків. Дуже багато талановитих випускників цієї школи здобули вищу освіту і стали відомими художниками, викладачами, вченими та фахівцями. Пізніше над будинком надбудували два поверхи, і в ньому розмістився Будинок економічної та науково-технічної пропаганди.
Ведуча клініка
На протилежному боці бульвару розташований комплекс будівель клінічної лікарні, яка була раніше Університетською клінікою. Її початкові приміщення, збудовані в 188586 рр.. за проектом архітектора М. Іконнікова, пізніше були значно розширені. Організатором клініки був видатний лікар-офтальмолог, перший декан медичного факультету, професор В. Караваєв. З його ім'ям ми ще не раз зустрінемося, гуляючи вулицями та площами Києва.
Тут працювали провідні лікарі, професори медичного факультету університету Св. Володимира. У цій клініці наприкінці 1912-го початку 1913 р.р. лікувався класик української літератури М. Коцюбинський, про що свідчить меморіальна дошка на фасаді. Тут у 185861 гг. неодноразово бував М. Пирогов. Неподалік розташовані вулиці, названі іменами М. Пирогова та М. Коцюбинського. Меморіальна дошка на фасаді нагадує, що у клініці з 1938 по 1958 роки. працював відомий лікар А. Лур'є. З клінікою університету, пізніше районною, пов'язана діяльність практично всіх визначних лікарів Києва. У пологовому відділенні лікарні у ХХ столітті народився кожен четвертий киянин. У будинку №13 знаходився адміністративний корпус Медінституту імені академіка О. Богомольця.
